In legal discourse, the issue of the relationship between criminal and disciplinary liability of judges resembles a minefield. On the one hand, society demands an immediate reaction to any manifestations of dishonesty. On the other hand, there are fundamental guarantees of independence, the presumption of innocence, and complex procedural mechanisms that prevent disciplinary proceedings from turning into a «lynch mob.».
The Grand Chamber of the Supreme Court (hereinafter – GC SC) and the High Council of Justice (hereinafter – HCJ) have formed a number of legal positions regarding problematic aspects of this category of cases. However, unfortunately, the realities of practice indicate differing visions and inconsistent approaches.
So where is the balance between judicial independence as a key condition for the implementation of the rule of law and disciplinary liability as a form of public control over the administration of justice?
Autonomy of disciplinary liability
The key principle that distinguishes the sphere of disciplinary and criminal liability is principle of autonomy of disciplinary proceedings. In legal doctrine and judicial practice, it is emphasized that disciplinary liability has a different purpose. It is aimed not at punishment, but at protecting the authority of the judiciary and ensuring public trust in it. Therefore, the disciplinary body is not bound by the findings of the court.
The Venice Commission (Amicus Curiae Brief for the Constitutional Court on the criminal liability of judges, Opinion № 880 / 2017, Strasbourg, 13 March 2017) noted:
«It has different constitutive elements than criminal liability and applies a different standard of proof, however, it should be noted that Criminal and disciplinary liabilities are not mutually exclusive. Disciplinary sanctions may still be appropriate in the event of an acquittal in criminal proceedings. Also, the fact that criminal proceedings were not initiated due to the failure to establish criminal guilt or facts in a criminal case does not mean that the judge in question did not commit a disciplinary offense, precisely because of the different nature of both types of liability.
The HCJ and the Grand Chamber of the Supreme Court consistently uphold the position that a disciplinary offense and a criminal offense are not identical concepts, and disciplinary proceedings are completely independent of criminal proceedings.
Thus, in the Resolution of the Grand Chamber of the Supreme Court dated May 30, 2024, in case No. 990SСGС/3/24, the court agreed with the arguments of the High Council of Justice: «The High Anti-Corruption Court has not yet made a final decision in the case against her, because disciplinary and criminal liability are different types of liability and do not exclude each other, and therefore bringing a person to disciplinary liability and criminal liability for certain acts will not result in a violation of the «non bis in idem» principle.
Accordingly, the disciplinary body cannot be restricted in the exercise of its powers regarding disciplinary proceedings due to the absence of a decision by a competent body in another procedure, in particular, due to the absence of a court judgment on facts that may simultaneously serve as grounds for bringing a person to criminal and disciplinary liability.
At the same time, the Grand Chamber of the Supreme Court consistently emphasizes that the mere fact of holding a judge disciplinarily liable (even for actions that bear the attributes of a criminal offense) is not and cannot be regarded as a finding of their guilt in the criminal law sense. Judicial practice clearly distinguishes between these concepts, indicating that the disciplinary body does not establish the presence of the elements of a criminal offense, but rather assesses the actions exclusively through the prism of ethical standards. Such conclusions do not substitute for a court's guilty verdict and do not violate the presumption of innocence.
Thus, in the Resolution of the Grand Chamber of the Supreme Court of March 26, 2019, in case No. 9901/544/18, the Court noted that «facts established and circumstances clarified during the disciplinary proceeding matter only for the adoption of decisions by the High Qualification and Disciplinary Commission of Prosecutors within its competence and in no way indicate that the person's guilt in committing administrative or criminal offenses has been proven. Therefore, although the decision to bring the plaintiff to disciplinary liability was made on the basis of, in particular, information available in the materials of the criminal proceedings against him, it is nevertheless based on independent legal grounds. An identical approach is applied in the disciplinary proceedings of the High Council of Justice.
Difference in standards of proof
Thus, a judge can be held disciplinarily liable for the same act for which there is no final conviction (or an acquittal has been issued at all). The main tool that allows «autonomy» to function is the different standards of proof.
In criminal procedure, the standard of «beyond reasonable doubt» applies. This is the highest threshold: if there is even the slightest doubt as to guilt, it is interpreted in favor of the accused.
Previously, the practice of the Grand Chamber of the Supreme Court took the position of the primacy of the «beyond reasonable doubt» standard in disciplinary proceedings.
Thus, in the ruling of October 8, 2019, in case No. 9901/855/18, the Grand Chamber of the Supreme Court determined: «when choosing the standard of proof to be used in disciplinary proceedings, and taking into account the public law nature of disciplinary liability, the standard of «beyond a reasonable doubt» should be preferred over the «balance of probabilities» standard». It means that there must be no reasonable doubt as to the certainty of the fact (the guilt of the person). This does not mean that there is no doubt at all as to its certainty, but it means that all alternative possibilities for explaining the provided evidence are excessively improbable. The foundation of the «beyond a reasonable doubt» standard is a fundamental value of society – It is worse to condemn an innocent person than to let a guilty person escape punishment.; therefore, a society that values the good name and freedom of each individual should not condemn a person when there are reasonable doubts as to their guilt.
Subsequently, pursuant to Law No. 3378-IX dated September 6, 2023, Article 49 of the Law of Ukraine «On the High Council of Justice» was supplemented with a sixteenth part, according to which the grounds for holding a judge disciplinarily liable are considered established by the Disciplinary Chamber (High Council of Justice) following the review of a disciplinary case if the evidence provided and obtained within the framework of the disciplinary proceedings is clear and convincing to confirm the existence of such a ground.
Clear and convincing evidence is that which, from the perspective of an ordinary reasonable person, taken as a whole, makes it possible to conclude that circumstances exist or do not exist which constitute grounds for holding a judge disciplinarily liable.
From now on, the standard of «clear and convincing evidence» is applied in disciplinary proceedings. This standard of proof is higher than the standard of «balance of probabilities,» which is generally used in civil proceedings, but below the standard of beyond a reasonable doubt«.
Thus, such an approach creates the risk of lowering the level of guarantees for judges, since a certain «totality of facts» may be deemed sufficient to convince a «reasonable person» of the existence of a disciplinary offense, which, however, would not be sufficient to prove guilt in criminal proceedings given the high standard of proof.
The problem of using SRFE materials
Perhaps the hottest intersection point of criminal and disciplinary processes is the use of materials from covert investigative (search) actions in disciplinary proceedings.
Member of the High Council of Justice and Supreme Court Judge Serhii Burlakov stated: «There is a disturbing trend toward substituting criminal proceedings with disciplinary ones, especially regarding judges».
In his publication «Is the Use of Classified Information Permissible in Disciplinary Proceedings Against a Judge?», the legal expert drew attention to a noticeable increase in cases where materials from covert investigative (search) actions are used in disciplinary proceedings against judges. In 2020–2023, the number of such cases ranged from 0 to 5, in 2024 it was 22, and for the 9 months of 2025 it reached as many as 34. A total of 68 cases.
Therefore, in legal doctrine and practice, covert investigative (search) actions are considered last resort (from Latin — the last method of solving a problem), that is, an extreme measure even for criminal proceedings, if other means have proven ineffective.
According to the CPC of Ukraine, covert investigative (search) actions (audio and video surveillance of a person, interception of information from electronic communication networks, extraction of information from electronic information systems, etc.) may be conducted exclusively in criminal proceedings regarding grave or especially grave crimes and only on the condition that it is impossible to obtain the necessary evidence in the case by other means. Subsequently, their use is possible only through a complex declassification procedure and court verification of the admissibility of this evidence during the rendering of the verdict.
At the same time, the Grand Chamber of the Supreme Court has formed a clear position: materials from covert investigative (search) actions can be used as evidence in disciplinary proceedings. Thus, in the ruling of the Grand Chamber of the Supreme Court of September 11, 2018, in case No. 9901/14/17, the latter stated that since the materials of the covert investigative (search) actions were obtained pursuant to Article 222 of the Criminal Procedure Code (with the prosecutor's permission), the Qualification and Disciplinary Commission of Prosecutors had every right to use them. The Grand Chamber of the Supreme Court has a similar approach to the use of these materials in disciplinary proceedings of the High Council of Justice.
Although the Grand Chamber of the Supreme Court formally answered the raised legal issue in a single sentence, doing so without a deep analysis of legislative norms, such conciseness is hardly strengthening the court's argumentation.
Even more controversial is the position set out in the ruling of the Grand Chamber of the Supreme Court dated July 14, 2022 (proceedings No. 11-168sap21). The Court stated: «non-declassification of such a procedural document as the ruling of the investigating judge of the appellate court, by which permission was granted to conduct covert investigative (search) actions regarding judge full name 5, at the time of the prosecutor's filing of the disciplinary complaint and the absence of such a court ruling in the materials of this disciplinary proceeding does not change the established facts During the consideration of the disciplinary case by the Second Disciplinary Chamber of the High Council of Justice circumstances of the violation, specifically, the violation by judge PERSON_1 of the norms of judicial ethics and standards of judicial conduct.
Besides, the disciplinary body does not assess evidence for its relevance and admissibility within the meaning of the criminal procedure law, ... the absence in the materials of the disciplinary case of the investigating judge's ruling authorizing covert investigative (search) actions (due to its lack of declassification at the time) does not alter the established facts of the judge's violation of ethical standards.
Moreover, the decision of the Disciplinary Chamber dated December 9, 2019, No. 3386/2dp/15-19 explicitly states: «even in the event of a possible commission of certain violations of the regime of use of information obtained in criminal proceedings, including covert investigative (search) actions data, Such violations do not affect the substance of the facts and circumstances reported in the disciplinary complaint.. The evidentiary procedure during disciplinary proceedings against judges is determined by special legislation, which does not contain restrictions on the admissibility of evidence.
In legal doctrine and law enforcement practice, opinions are often voiced that the materials of covert investigative (search) actions are collected exclusively for criminal proceedings and their use in disciplinary proceedings violates the rights provided for by the Convention for the Protection of Human Rights.
The European Court of Human Rights expresses quite interesting positions. The High Council of Justice and the Grand Chamber of the Supreme Court often refer to ECtHR judgments that are not always relevant to Ukrainian practice.
Thus, for example, the ECtHR stated that it is not a violation of Article 6 of the ECHR bringing a person to disciplinary liability based on information about facts established in criminal proceedings, even if such information was analyzed in the context of professional ethics rules, even if the person was acquitted in criminal proceedings (decision of 6 October 1982 in the case of «X. v. Austria» on the inadmissibility of application No. 9295/81) or such proceedings were closed (decision of 7 October 1987 in the case of «C. v. the United Kingdom» on the inadmissibility of application No. 11882/85).
At the same time, it is worth distinguishing between «information about facts established in criminal proceedings» and information obtained as a result of covert investigative (search) actions, which obviously have different standards regarding their possible use outside the criminal process. In addition, in the case of «X. v. Austria», the events and evidence were previously examined by a criminal court and given an appropriate assessment, and only after that were they used in disciplinary proceedings.
In the judgment in the case of Adomaitis v. Lithuania (judgment of 18 April 2022, application no. 14833/18), the ECtHR noted that the mere fact of authorizing the use for disciplinary proceedings of information gathered during a criminal investigation does not render such information unlawful. At the same time, the ECtHR noted that the use of materials gathered during surveillance for disciplinary proceedings has a legal basis in national legislation. In particular, the Office of the Prosecutor General of Lithuania provided the following permission pursuant to part 3 of Article 19 of the Crime Investigation Act, allowing the use of materials related to a corruption offense for disciplinary proceedings.
The general conclusion of the ECtHR is as follows: secret information gathered during a criminal investigation can be used in disciplinary proceedings provided that such use was proportional and necessary, had a legitimate aim and a legal basis.
However, one significant difference can be observed: Lithuanian legislation clearly provides for the possibility of using such materials for disciplinary proceedings subject to authorization.
Instead, part 2 of Article 255 of the CPC of Ukraine explicitly provides that prohibited use of information, items, and documents obtained as a result of covert investigative (search) actions, for purposes not related to criminal proceedings.
In accordance with Article 257 of the Criminal Procedure Code of Ukraine, even in another criminal proceeding, information obtained as a result of covert investigative (search) actions may be used only on the basis of a ruling by an investigating judge, which is issued upon the motion of a prosecutor.
Also, Serhii Burlakov, in the aforementioned article, drew attention to the fact that the vast majority of the materials from covert investigative (search) actions used in disciplinary proceedings against judges were obtained within the framework of criminal proceedings specifically as a result of interference with private communication.
In accordance with Article 31 of the Constitution of Ukraine, everyone is guaranteed the secrecy of correspondence, telephone conversations, telegraphic, and other communications. Exceptions may be established only by a court in cases provided by law, to prevent a crime or ascertain the truth during the investigation of a criminal case, if it is impossible to obtain the information by other means.
And Article 14 of the Criminal Procedure Code of Ukraine states that information obtained as a result of interference with communication, cannot be used for any purpose other than solving the tasks of criminal proceedings.
Therefore, national legislation does not so much lack any provisions that would allow the use of the results of covert investigative (search) actions obtained as a result of interference with private communication in disciplinary proceedings. On the contrary, national legislation contains direct ban to do this. This position is also supported by the separate opinion of judges of the Grand Chamber of the Supreme Court, O. S. Tkachuk, I. A. Vorobiova, and N. V. Shevtsova, regarding the resolution of the Grand Chamber of the Supreme Court dated July 3, 2025, in case No. 990SCGC/14/25 (proceedings No. 11-137sap25) concerning the holding of a judge disciplinarily liable.
The High Council of Justice and the Grand Chamber of the Supreme Court refer to Part 1 of Article 222 of the Criminal Procedure Code of Ukraine, which stipulates that pre-trial investigation data may be disclosed only with the written permission of the investigator or prosecutor and to the extent they deem possible.
Even if Part 1 of Article 222 of the Criminal Procedure Code of Ukraine is regarded as a provision that allows the transfer of pre-trial investigation data outside the criminal proceedings (a general provision), it cannot be applied regarding the transfer of the results of covert investigative (search) actions, as this contradicts the aforementioned provisions of the Constitution of Ukraine and the Criminal Procedure Code of Ukraine (special provisions).
But, unfortunately, the situation in Ukrainian practice is different. Proceedings may never reach the court, and materials from wiretaps or hidden filming serve as the main evidence in disciplinary proceedings without any permits or authorization.
Беремо до уваги, що левова частка дисциплінарних проваджень проти суддів ініціюються саме органами прокуратури та органами досудового розслідування. Окрім того, часто не можна перевірити автентичність записів, цілісність файлів чи законність отримання дозволу на прослуховування, оскільки ці документи можуть бути взагалі відсутні в матеріалах дисциплінарної справи. І навіть якщо доказова база у кримінальному провадженні слабка, сам факт відкриття дисциплінарної справи вже створює відповідний тиск.
Як наслідок – правоохоронці отримують можливість використовувати матеріали негласних слідчих (розшукових) дій не для доведення вини у суді, де діють суворі стандарти, а для дискредитації судді через дисциплінарне провадження. Особисті розмови стають предметом публічного обговорення та підставою для дисциплінарної відповідальності під егідою «порушення стандартів суддівської етики». І там, де суд в порядку кримінального судочинства вимагає беззаперечних доказів вини, дисциплінарному органу достатньо самого факту «поведінки, що порочить звання судді».
Межа між індемнітетом судді та дисциплінарною відповідальністю
Ще одна зона конфлікту – це відповідальність за зміст судового рішення.
У Висновку № 27 Консультативної ради європейських суддів закріплено, що незалежність суддів невіддільна від чітко визначених підстав і меж дисциплінарної відповідальності. Якщо суддівська відповідальність не є чітко та адекватно врегульованою – підривається незалежність суддів. Це відбувається за обставин, коли судді можуть зіткнутися з потенційно негативними наслідками для їхніх гарантій перебування на посаді та/або кар’єрних перспектив за незрозумілих обставин.
Згідно з міжнародними стандартами та статтею 126 Конституції України, суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку.
Юридичною мовою це називається функціональним імунітетом or індемнітетом (з лат. indemnitas – захист від шкоди). Цей інститут покликаний убезпечити суддю від ризику переслідування за ухвалення рішень, які можуть не відповідати очікуванням суспільства або спричиняти суспільний резонанс.
Відповідно до ч. 2 ст. 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (далі – Закон) скасування або зміна судового рішення не має наслідком дисциплінарну відповідальність судді, який брав участь у його ухваленні, крім випадків, коли скасоване або змінене рішення ухвалено внаслідок умисного порушення норм права чи неналежного ставлення до службових обов’язків.
Водночас, п. 4 ч. 1 ст. 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» дозволяє карати суддю, якщо в його рішенні допущено «умисне або внаслідок грубої недбалості» порушення прав людини і основоположних свобод або інше грубе порушення закону, що призвело до істотних негативних наслідків.
Тож де закінчується «суддівський розсуд» (право тлумачити закон) і починається «умисне порушення норм права чи неналежного ставлення до службових обов’язків»?
На практиці часто під виглядом оцінки «поведінки» судді ВРП фактично аналізує законність судового акту, а практика ВП ВС єдиного підходу не дотримується.
У справі № 990SCGC/6/25 (постанова ВП ВС від 15 травня 2025 року) суддя звільнив водія від відповідальності за п’яне водіння через «малозначність», не навівши жодних мотивів. ВРП та ВП ВС розцінили це як умисне грубе порушення закону, адже суддя вдався до підміни понять і фактично саботував розгляд справ про адміністративні правопорушення.
Суд зазначив: «ВРП та її орган не обмежуються констатацією того, що суддя чинив неправильно, коли не навів мотивів застосування норми закону, якої не мав застосовувати, але деталізували, чому відомості, які суддя використав для рішення про звільнення від відповідальності за малозначністю, такими не є, і встановили, що суддя ОСОБА_1 вдався до підміни понять, бо замість кваліфікувати малозначність діяння через характер зовнішніх поведінкових дій суб`єкта правопорушення (учиненого діяння), почав наводити відомості про його особу та стверджувати, що малозначність обумовлена, зокрема, участю ОСОБА_2 у громадській організації, фактом догляду за ОСОБА_3 та здійсненням волонтерської діяльності».
Водночас показовим є підхід ВП ВС у Постанові від 13 червня 2024 року (справа №990scgc/2/24). У справі суддя допустив істотне порушення норм процесуального права щодо не наведення належних мотивів прийняття аргументів слідчого про арешт майна та відхилення доводів власника майна. Такі дії вчинені суддею внаслідок неналежного ставлення до виконання обов’язків слідчого судді (груба недбалість).
ВП ВС зазначила: «ВРП безпідставно ототожнила порушення суддею процесуальних норм під час ухвалення судового рішення з поведінкою, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя». У цьому контексті ВП ВС наголосила: «суддя може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності за цим пунктом лише за вчинення «етичного проступку», зокрема, під час виконання функцій судді зі здійснення правосуддя. У такому разі діяння судді повинні оцінюватися виключно через призму моральних та етичних принципів і якостей особи судді, який від імені України уповноважений владою здійснювати правосуддя, та не повинні пов’язуватись із застосуванням суддею норм матеріального та процесуального права під час ухвалення судових рішень».
(Не)дія презумпції невинуватості
ВП ВС неодноразово наголошувала, що дисциплінарний орган не встановлює вину у вчиненні кримінального правопорушення. Він оцінює поведінку судді на відповідність високим стандартам суддівської етики та авторитету правосуддя.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 11 лютого 2003 року у справі «Ringvold v. Norway» (заява № 34964/97) зазначав, що гарантована пунктом 2 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод презумпція невинуватості застосовується до процедури, яка за своєю суттю є кримінальною, і в межах якої суд робить висновок про вину особи саме у кримінально-правовому сенсі.
В зазначеній вище Постанові ВП ВС від 14 липня 2022 року (справа № 11-168сап21) Суд зазначив: «дисциплінарний орган не оцінює докази в розумінні кримінального процесу, а надає правову оцінку обставинам наявності в поведінці судді ознак дисциплінарного проступку».
Єдиний випадок, коли презумпція невинуватості працює – це пункт 15 частини 1 статті 106 Закону України «Про судоустрій та статус суддів»: визнання судді винним у вчиненні корупційного правопорушення або правопорушення, пов’язаного з корупцією, у випадках, установлених законом. Притягнути суддю до дисциплінарної відповідальності за цим пунктом можна виключно за наявності обвинувального вироку суду, який набрав законної сили.
Водночас, ВРП часто не чекає вироку. Замість п. 15 зазначається про «допущення суддею поведінки, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя» (п. 3) або «використання статусу судді з метою незаконного отримання ним або третіми особами матеріальних благ або іншої вигоди» (п. 11). І для цих пунктів вирок суду вже не потрібен, а достатньо «чітких та переконливих доказів».
Також варто звернути увагу, що рішення будь-яких органів, у тому числі вирок суду, не можуть бути визначальними для дисциплінарного органу. ВРП у рішенні №2726/0/15-18 від 28 серпня 2018 року наголосила, що: «рішення будь-яких органів не може бути обов’язковим для дисциплінарного органу, який вправі і водночас зобов’язаний самостійно визначити наявність у діях судді складу дисциплінарного проступку, надаючи самостійну оцінку обставинам справи». Відтак, дисциплінарне провадження має зберігати свою аналітичну складову.
Отже, забезпечення високого рівня суспільної довіри до судової влади є безумовним пріоритетом, однак воно не може досягатися ціною нехтування фундаментальними правами та процесуальними гарантіями.
Перетин кримінального та дисциплінарного процесів – це зона високої правової напруги. Нинішня трансформація судової практики в Україні демонструє тривожний парадокс. З одного боку, суспільство справедливо вимагає високих стандартів доброчесності. З іншого боку, інструменти дисциплінарної відповідальності дедалі частіше нагадують квазі-правосуддя з урізаними гарантіями захисту.
Істина в тому, що верховенство права вимагає непорушності балансу між підзвітністю судді перед суспільством та його захищеністю від неправомірного тиску.
Source: ЛІГА ЗАКОН.
