Один із «барометрів» сприйняття корупції – індекс СРІ (Індекс сприйняття корупції). За інформацією Transparency International, у всесвітньому рейтингу у 2023 році Україна отримала 36 балів зі 100 можливих, тобто посіла 104 місце поміж 180 країн, поруч з Алжиром, Сербією та Ефіопією. Порівняно з 2013-м роком показник зріс на 11 балів, що, безумовно, свідчить про позитивну тенденцію. Втім, уже у 2024 році Україна втратила одну позицію, посівши 105 місце, а її результат знизився до 35 балів зі 100.
Розслідування корупційних правопорушень, або так званих «білокомірцевих» правопорушень, потребує значних ресурсів – основний масив доказів зосереджений у документах, а процес доведення вини зумовлює необхідність здійснення комплексних, подекуди тривалих, експертних досліджень.
З метою зменшення процесуального навантаження та раціонального використання ресурсів сторін кримінального провадження, КПК України передбачає інститут угоди про визнання винуватості. Його суть полягає у досягненні домовленості між прокурором та підозрюваним або обвинуваченим: останній визнає свою вину у вчиненні інкримінованого правопорушення, а натомість сторони узгоджують покарання, яке часто виявляється більш м’яким. Така угода повинна бути затверджена судом.
Донедавна угоди про визнання винуватості у сфері «білокомірцевих» правопорушень могли укладатися лише щодо особливо тяжких злочинів, віднесених до підслідності НАБУ. Однак, умовою для укладення угоди про визнання винуватості було викриття підозрюваним чи обвинуваченим іншої особи у вчиненні злочину, віднесеного до підслідності НАБУ, якщо інформація щодо вчинення такою особою злочину підтверджена доказами.
Вимоги євроінтеграції: закон, підстави його прийняття та внесені ним зміни
Запровадження такого механізму угод зі слідством є частиною вимог від ЄС на шляху України до євроінтеграції та результатом виконання зобовʼязання України, аби отримати фінансову допомогу за програмою Ukraine Facility Plan 2024 ‒ 2027 (Reform 2: Improving the legal framework for a more effective fight against corruption).
29 жовтня 2024 року підписано Закон України № 4033-IX, який значно розширив можливості укладання угод про визнання винуватості у сфері корупції. Відтак, оновленою редакцією статті 469 КПК України передбачено умови укладення угоди про визнання винуватості щодо корупції. А саме:
1) викриття підозрюваним чи обвинуваченим іншої особи (осіб) у вчиненні будь-якого корупційного кримінального правопорушення чи кримінального правопорушення, пов’язаного з корупцією, та якщо інформація щодо вчинення такою особою (особами) кримінального правопорушення буде підтверджена доказами;
2) повного або часткового (з урахуванням характеру та ступеня участі особи у вчиненні злочину) відшкодування підозрюваним або обвинуваченим завданого збитку або заподіяної шкоди (якщо такі збитки або шкода були завдані);
3) відсутності ознак вчинення цих кримінальних правопорушень у співучасті, що підтверджується матеріалами кримінального провадження.
Чи відповідає таке кримінально-правове реагування суспільному інтересу?
Стандарт доведення поза розумним сумнівом вимагає значних державних ресурсів. Тому важко не погодитися, що такий інструмент істотно пришвидшує судовий розгляд, сприяє процесуальній економії державних й особистих ресурсів, а також має неабиякі перспективи стати ефективним у запобіганні затягуванню кримінальних проваджень та їх закриттю у зв’язку із закінченням строків давності.
Однак, у суспільства ці зміни викликали хвилю обурень. В першу чергу критикою цієї ініціативи почали висловлюватись блогери, ЗМІ та інші лідери думок. Основним наративом було те, що влада, нібито, хоче дозволити корупціонерам відкупитися від покарання. Чи дійсно це так?
Відтак, варто підкреслити, що положення щодо укладення угоди про визнання винуватості мають диспозитивний, а не імперативний характер. Це означає, що прокурор, враховуючи всі обставини справи в їх сукупності, самостійно визначає, чи є така угода доцільною. Аргументом на користь таких угод стає і те, що існує свого роду гарантія – суд може відмовити в затвердженні угоди. Постановлення судом рішення на підставі угоди про визнання винуватості можливе лише за умови відповідності угоди інтересам суспільства (а також низці інших вимог, встановлених статтею 474 КПК України).
Яскравим прикладом, який підтверджує доцільність застосування угод про визнання винуватості в корупції, є продовження строку досудового розслідування Печерським районним судом м. Києва за підозрою особи у вчиненні незаконного збагачення з огляду на потребу перевірки фінансової історії щонайменше 17 фізичних та 84 юридичних осіб, аналізу фінансових операцій за період понад 30 років (ухвала Печерського районного суду міста Києва від 27 грудня 2024 р. у справі № 757/61365/24-к).
Водночас запровадження вказаного механізму породжує низку ризиків, пов’язаних із можливими зловживаннями з боку органів досудового розслідування та прокурорів, які здійснюють процесуальне керівництво. На практиці зустрічаються непоодинокі випадки, коли сторона обвинувачення фактично схиляла підозрюваного чи обвинуваченого до укладення угоди про визнання винуватості з метою формального покращення статистичних показників розкриття злочинів та уникнення судового розгляду по суті. При цьому обсяг зібраних доказів був явно недостатнім для доведення винуватості особи в суді.
Проблема комерціалізації правосуддя
Так, цікавим є кейс колишнього Міністра захисту довкілля та природніх ресурсів М. Злочевського.
За даними САП, Злочевського обвинувачували у спробі надати хабар керівництву САП НАБУ за закриття кримінального провадження, яке стосувалося можливого заволодіння коштами стабілізаційного кредиту Нацбанку. Сума хабаря – 6 мільйонів доларів США – стала рекордною.
Троє фігурантів справи пішли на угоду зі слідством – двох з них зобов’язали задонатити на армію сумарно 150 мільйонів гривень на “Армію дронів”.
У липні 2023-го М. Злочевський підписав угоду з прокурором. У серпні угоду затвердив Антикорупційний суд. Суд визнав його винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 27, ч. 1 ст. 369−2 КК України, та присудив штраф у 68 тисяч гривень, що є максимальним за новою статтею обвинувачення. За результатами співпраці зі слідством, засуджений також сплатив 500 мільйонів гривень на допомогу ЗСУ для проєкту «Армія Дронів» і надав допомогу підрозділам ЗСУ у вигляді купівлі обладнання на загальну суму понад 160 мільйонів гривень.
Ще одним цікавим кейсом є угода між прокурором та адвокатом О. Горецьким, якого разом з ексголовою Верховного суду В. Князєвим викрили на одержанні 2,7 мільйонів доларів США.
Зазначається, що 12 жовтня 2023 колегія суддів ВАКС затвердила угоду про визнання винуватості. Згідно з угодою суд визнав О. Горецького винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 27, ч. 4 ст. 369 КК України та у шахрайстві за ч. 4 ст. 190 КК України, та призначив покарання у вигляді 5 років позбавлення волі без конфіскації майна. Водночас суд звільнив Горецького від відбування призначеного покарання із іспитовим строком 3 роки. За умовами угоди фігурант зобов’язався перерахувати 21 мільйонів гривень на спеціальний рахунок у Фонд United 24 на проєкт «Армія Дронів».
Чи не є донат на ЗСУ відкупом від покарання? Зазначені ситуації вкотре демонструють, яка тонка межа між комерційною вигодою та принципом невідворотності покарання. Питання, чи достатнє покарання призначили, є дискусійним. Та все ж очевидним є те, що результатом такої співпраці стало посилення оборонних спроможностей держави під час ведення бойових дій на її території, коли кожна гривня, яка йде на допомогу ЗСУ, може врятувати чиєсь життя.
Отже, головне питання полягає не лише у формальному ухваленні нових норм, а у тому, як саме вони будуть реалізовані на практиці. Адже навіть найкращий правовий інструмент втрачає свою цінність, якщо його застосування стає вибірковим або залежить від політичної доцільності.
Суспільство справедливо очікує не лише на ефективність, а й на справедливість правосуддя. Якщо особа, яка обвинувачується у серйозному корупційному злочині, у підсумку сплачує незначний штраф або «компенсує» вину грошима — це може бути сприйнято як сигнал: закон працює лише для тих, хто не має змоги домовитися.
Тому надзвичайно важливо, аби практика укладення таких угод не девальвувала саму ідею правової відповідальності, не перетворила угоду на «відкуп» та «індульгенцію». Кожен випадок має оцінюватися через призму суспільного інтересу, рівня шкоди, завданої державі, та готовності особи не лише визнати вину, а й понести адекватне покарання.
