У юридичному дискурсі тема співвідношення кримінальної та дисциплінарної відповідальності суддів нагадує мінне поле. З одного боку, суспільство вимагає миттєвої реакції на будь-які прояви недоброчесності. З іншого – існують фундаментальні гарантії незалежності, презумпція невинуватості та складні процесуальні механізми, які не дозволяють перетворювати дисциплінарне провадження на «суд Лінча».
Велика Палата Верховного суду (далі – ВП ВС) та Вища рада правосуддя (далі – ВРП) сформували низку правових позицій щодо проблемних аспектів цієї категорії справ. Однак, на жаль, реалії практики свідчать про різне бачення й неоднакові підходи.
Тож де цей баланс між незалежністю суддів як ключовою умовою реалізації принципу верховенства права та дисциплінарною відповідальністю як формою суспільного контролю за здійсненням правосуддя?
Автономність дисциплінарної відповідальності
Ключовим принципом, який розмежовує сферу дисциплінарної та кримінальної відповідальності, є принцип автономності дисциплінарного провадження. У науковій доктрині та судовій практиці підкреслюється, що дисциплінарна відповідальність має іншу мету. Вона спрямована не на покарання, а на захист авторитету судової влади та забезпечення суспільної довіри до неї. Відтак, дисциплінарний орган не зв’язаний висновками суду.
Венеційська Комісія (Amicus Curiae Brief for the Constitutional Court on the criminal liability of judges, Opinion № 880 / 2017, Strasbourg, 13 March 2017) зазначила:
«Вона (дисциплінарна відповідальність) має різні конститутивні елементи, ніж кримінальна відповідальність, і застосовує інший стандарт доказування, проте слід зазначити, що кримінальна та дисциплінарна відповідальність не є взаємовиключними. Дисциплінарні стягнення все ще можуть бути доречними у разі виправдання у кримінальній справі. Також той факт, що кримінальне провадження не було розпочато через невстановлення кримінальної вини або фактів у кримінальній справі, не означає, що відповідний суддя не скоїв дисциплінарного порушення, саме через різний характер обох видів відповідальності».
ВРП та ВП ВС послідовно відстоюють позицію, що дисциплінарний проступок і кримінальне правопорушення не є тотожними поняттями, а дисциплінарне провадження є абсолютно незалежним від кримінального.
Так, у Постанові ВП ВС від 30 травня 2024 року у справі № 990SСGС/3/24, суд погодився із доводами ВРП: «Вищим антикорупційним судом дотепер не ухвалено остаточне рішення у справі за її обвинуваченням, оскільки дисциплінарна та кримінальна відповідальність є різними видами відповідальності і не виключають одна одну, а тому притягнення особи до дисциплінарної відповідальності та до кримінальної відповідальності за певні діяння не матиме наслідком порушення принципу «non bis in idem».
Відповідно, дисциплінарний орган не може бути обмежений у здійсненні своїх повноважень щодо дисциплінарного провадження через відсутність рішення компетентного органу в іншій процедурі, зокрема, через відсутність вироку суду за фактами, які можуть бути одночасно підставами притягнення особи до кримінальної та дисциплінарної відповідальності.
Водночас ВП ВС послідовно наголошує: сам факт притягнення судді до дисциплінарної відповідальності (навіть за дії, що мають ознаки кримінального правопорушення) не є і не може розцінюватися як констатація його винуватості у кримінально-правовому сенсі. Судова практика чітко розмежовує ці поняття, вказуючи, що дисциплінарний орган не встановлює наявність складу кримінального правопорушення, а надає оцінку діям виключно крізь призму етичних стандартів. Такі висновки не підміняють собою обвинувальний вирок суду і не порушують презумпцію невинуватості.
Так у Постанові ВП ВС від 26 березня 2019 року у справі № 9901/544/18 Суд зазначив, що "встановлені в ході дисциплінарного провадження факти і з’ясовані обставини мають значення тільки для прийняття рішень КДКП в межах її компетенції та жодним чином не свідчать про доведеність вини особи у вчиненні адміністративних або кримінальних правопорушень. Отже, рішення про притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності хоч і прийнято на підставі, зокрема, відомостей, наявних у матеріалах кримінального провадження щодо нього, однак ґрунтується на самостійних правових підставах». Ідентичний підхід застосовується у дисциплінарних провадженнях ВРП.
Різниця стандартів доказування
Відтак, суддю можуть притягнути до дисциплінарної відповідальності за те саме діяння, щодо якого відсутній обвинувальний вирок, який набрав законної сили (або взагалі винесено виправдувальний). Головний інструмент, який дозволяє «автономності» працювати, – це різні стандарти доказування.
У кримінальному процесі діє стандарт «поза розумним сумнівом» (beyond reasonable doubt). Це найвищий поріг: якщо є хоч найменший сумнів у винуватості, він трактується на користь обвинуваченого.
Раніше практика ВП ВС займала позицію переваги стандарту «поза розумним сумнівом» у дисциплінарних провадженнях.
Так, у постанові у справі № 9901/855/18 від 08 жовтня 2019 року ВП ВС визначила: «обираючи стандарт доказування, який має використовуватися в дисциплінарних провадженнях, і беручи до уваги публічно-правову природу дисциплінарної відповідальності, слід віддати перевагу стандарту «поза розумним сумнівом» перед стандартом «баланс ймовірностей». Він означає, що в достовірності факту (винуватості особи) не повинно залишитися розумних сумнівів. Це не означає, що у його достовірності взагалі немає сумнівів, але означає, що всі альтернативні можливості пояснення наданих доказів є надмірно малоймовірними. Підґрунтям стандарту «поза розумним сумнівом» є фундаментальна цінність суспільства – гірше осудити невинного, ніж дозволити винному уникнути покарання; відповідно суспільство, яке цінує добре ім`я і свободу кожного, не повинно засуджувати людину, коли є розумні сумніви в її винуватості».
В подальшому згідно із Законом № 3378-IX від 06.09.2023 статтю 49 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» було доповнено частиною шістнадцятою, відповідно до якої підстава для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності вважається встановленою Дисциплінарною палатою (Вищою радою правосуддя) за результатами розгляду дисциплінарної справи, якщо докази, надані та отримані в межах дисциплінарного провадження, є чіткими та переконливими для підтвердження існування такої підстави.
Чіткими та переконливими є докази, які з точки зору звичайної розсудливої людини у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин, що є підставою для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності.
Відтепер у дисциплінарному провадженні застосовується стандарт «чітких та переконливих доказів» (clear and convincing evidence). Цей стандарт доказування є вищим за стандарт «баланс ймовірностей», який як правило використовується у цивільному провадженні, але нижчим за стандарт «поза розумним сумнівом».
Таким чином, такий підхід створює ризик зниження рівня гарантій для суддів, оскільки певна «сукупність фактів» може бути визнана достатньою для переконання «розсудливої людини» у наявності дисциплінарного проступку, якої, однак, не було б достатньо для доведення вини в кримінальному процесі з огляду на високий стандарт доказування.
Проблема використання матеріалів НСРД
Мабуть, найгарячіша точка перетину кримінального та дисциплінарного процесів – використання матеріалів негласних слідчих (розшукових) дій у дисциплінарному провадженні.
Член ВРП, суддя Верховного Суду Сергій Бурлаков констатував: «Спостерігається тривожна тенденція до підміни кримінального провадження дисциплінарним, особливо щодо суддів".
У своїй публікації «Чи допустимо використання таємних відомостей у дисциплінарному провадженні щодо судді?» правник звернув увагу на помітне збільшення випадків, коли матеріали негласних слідчих (розшукових) дій використовуються в дисциплінарних провадженнях щодо суддів. У 2020-2023 роках кількість таки випадків становила від 0 до 5, в 2024 – 22, а за 9 місяців 2025 – аж 34. Разом 68 випадків.
Відтак, у правовій доктрині та практиці негласні слідчі (розшукові) дії вважаються ultima ratio (з лат. – останній метод вирішення проблеми), тобто крайнім заходом навіть для кримінального провадження, якщо інші засоби виявились неефективними.
Відповідно до КПК України, негласні слідчі (розшукові) дії (аудіо-, відеоконтроль особи, зняття інформації з електронних комунікаційних мереж, зняття інформації з електронних інформаційних систем тощо) можуть проводитись виключно у кримінальному провадженні щодо тяжких або особливо тяжких злочинів і лише за умови, що іншими способами отримати необхідні докази у справі неможливо. В подальшому їх використання можливе лише через складну процедуру розсекречення та перевірку судом допустимості цих доказів під час винесення вироку.
Водночас, ВП ВС сформувала чітку позицію: матеріали негласних слідчих (розшукових) дій можуть бути доказами в дисциплінарному провадженні. Так, у постанові ВП ВС від 11 вересня 2018 року у справі № 9901/14/17 остання зазначила, що оскільки матеріали НСРД отримані згідно зі ст. 222 КПК (з дозволу прокурора), то КДКП мала повне право їх використовувати. Аналогічний підхід ВП ВС має і до використання цих матеріалів у дисциплінарних провадженнях ВРП.
Попри те, що ВП ВС формально одним реченням дала відповідь на порушену правову проблему, зробивши це без глибокого аналізу законодавчих норм, така лаконічність навряд чи посилює аргументацію суду.
Ще більш суперечливою є позиція, викладена у постанові ВП ВС від 14 липня 2022 року (провадження № 11-168сап21). Суд зазначив: "нерозсекречення такого процесуального документа, як ухвала слідчого судді апеляційного суду, якою надано дозвіл на проведення НСРД стосовно судді ОСОБА_5, на час звернення прокурора з дисциплінарною скаргою та відсутність такої ухвали суду в матеріалах цього дисциплінарного провадження не змінює встановлених Другою ДП ВРП під час розгляду дисциплінарної справи обставин щодо порушення, зокрема, суддею ОСОБОЮ_1 норм суддівської етики та стандартів поведінки судді.
До того ж дисциплінарний орган не оцінює доказів щодо їх належності та допустимості в розумінні кримінально-процесуального закону, … відсутність у матеріалах дисциплінарної справи ухвали слідчого судді про дозвіл на НСРД (через її нерозсекречення на той момент) не змінює встановлених фактів порушення суддею етичних норм».
Більше того, у рішенні Дисциплінарної палати від 9 грудня 2019 року № 3386/2дп/15-19 прямо вказано: «навіть у разі можливого допущення певних порушень режиму використання відомостей, отриманих у кримінальному провадженні, в тому числі, даних НСРД, такі порушення не впливають на зміст фактів та обставин, повідомлених у дисциплінарній скарзі. Процедура доказування під час дисциплінарного провадження щодо суддів визначається спеціальним законодавством, яке не містить обмежень щодо допустимості доказів».
В науковій доктрині та правозастосовній практиці часто звучать думки, що матеріали негласних слідчих (розшукових) дій збираються виключно для кримінального процесу і їх використання в дисциплінарному провадженні порушує права, передбачені Конвенцією про захист прав людини.
Європейський суд з прав людини висловлює достатньо цікаві позиції. ВРП та ВП ВС часто посилаються на рішення ЄСПЛ, які не завжди є релевантними для української практики.
Так, наприклад, ЄСПЛ висловився, що не є порушенням статті 6 ЄКПЛ притягнення особи до дисциплінарної відповідальності на основі відомостей про факти, встановлені у кримінальному провадженні, якщо такі відомості аналізувалися в контексті правил службової етики, навіть якщо особа була у кримінальному провадженні виправданою (рішення від 06 жовтня 1982 року у справі «X. v. Austria» про неприйнятність заяви № 9295/81) чи таке провадження було закрите (рішення від 07 жовтня 1987 року у справі «C. v. the United Kingdom» про неприйнятність заяви № 11882/85).
Водночас, варто розмежовувати «відомості про факти, встановлені у кримінальному провадженні» та інформацію, отриману внаслідок проведення негласних слідчих (розшукових) дій, які, очевидно, мають різні стандарти щодо їх можливого використання поза межами кримінального процесу. До того ж, у справі «Х. v. Austria» події та докази попередньо були досліджені кримінальним судом та їм було надано відповідну оцінку, а тільки після цього вони були використані в дисциплінарному провадженні.
У рішенні у справі Адомайтіса проти Литви (рішення від 18 квітня 2022, заявка № 14833/18) ЄСПЛ зауважив, що сам факт надання дозволу використання для дисциплінарного провадження інформації, зібраної під час розслідування кримінального правопорушення, не робить таку інформацію незаконною. Водночас, ЄСПЛ відзначив, що використання матеріалів, зібраних під час стеження, для дисциплінарного провадження має правову основу в національному законодавстві. Зокрема, Офіс Генерального Прокурора Литви надав такий дозвіл відповідно до ч. 3 ст. 19 Закону про розслідування злочинів, що дозволяє використовувати матеріали, які стосуються корупційного правопорушення, для дисциплінарного провадження.
Загальний висновок ЄСПЛ такий: секретна інформація, зібрана під час розслідування злочинів, може використовуватися у дисциплінарному провадженні за умови, що таке використання було пропорційним та необхідним, мало законну мету та правову основу.
Однак, прослідковується одна суттєва відмінність – законодавством Литви чітко передбачено можливість використання таких матеріалів для дисциплінарного провадження за наявності дозволу.
Натомість частиною 2 статті 255 КПК України прямо передбачено, що забороняється використання відомостей, речей та документів, отриманих в результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій, для цілей, не пов’язаних з кримінальним провадженням.
Відповідно до статті 257 КПК України навіть у іншому кримінальному провадженні інформація, отримана внаслідок проведення негласних слідчих (розшукових) дій, може використовуватися тільки на підставі ухвали слідчого судді, яка постановляється за клопотанням прокурора.
Також Сергій Бурлаков у вище зазначеній статті звернув увагу, що переважна більшість використаних у дисциплінарних провадженнях щодо суддів матеріалів НС(Р)Д були отримані в межах кримінального провадження саме внаслідок втручання у приватне спілкування.
Відповідно до статті 31 Конституції України кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.
А в статті 14 КПК України зазначено, що інформація, отримана внаслідок втручання у спілкування, не може бути використана інакше як для вирішення завдань кримінального провадження.
Відтак, національне законодавство не те щоб не містить жодних положень, які б дозволяли використовувати результати негласних слідчих (розшукових) дій, отримані унаслідок втручання у приватне спілкування, у дисциплінарному провадженні. Національне законодавство навпаки містить пряму заборону це робити. Така позиція підтверджується також окремою думкою суддів Великої Палати Верховного Суду Ткачука О. С., Воробйової І. А. та Шевцової Н. В. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2025 року у справі № 990SCGC/14/25 (провадження № 11-137сап25за) про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності.
ВРП та ВП ВС посилається на частину 1 статті 222 КПК України, в якій визначено, що відомості досудового розслідування можна розголошувати лише з письмового дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають можливим.
Навіть якщо розглядати частину 1 статті 222 КПК України як норму, яка дозволяє передання відомостей досудового розслідування за межі кримінального провадження (загальна норма), то вона не може застосовуватись в частині передання результатів негласних слідчих (розшукових) дій, оскільки це суперечить вище зазначеним положенням Конституції України та КПК України (спеціальні норми).
Але, на жаль, в українській практиці ситуація інша. Провадження може до суду так і не дійти, а матеріали «прослушок» чи прихованих фільмувань виступають основним доказом у дисциплінарному провадженні без будь-яких дозволів чи санкціонування.
Беремо до уваги, що левова частка дисциплінарних проваджень проти суддів ініціюються саме органами прокуратури та органами досудового розслідування. Окрім того, часто не можна перевірити автентичність записів, цілісність файлів чи законність отримання дозволу на прослуховування, оскільки ці документи можуть бути взагалі відсутні в матеріалах дисциплінарної справи. І навіть якщо доказова база у кримінальному провадженні слабка, сам факт відкриття дисциплінарної справи вже створює відповідний тиск.
Як наслідок – правоохоронці отримують можливість використовувати матеріали негласних слідчих (розшукових) дій не для доведення вини у суді, де діють суворі стандарти, а для дискредитації судді через дисциплінарне провадження. Особисті розмови стають предметом публічного обговорення та підставою для дисциплінарної відповідальності під егідою «порушення стандартів суддівської етики». І там, де суд в порядку кримінального судочинства вимагає беззаперечних доказів вини, дисциплінарному органу достатньо самого факту «поведінки, що порочить звання судді».
Межа між індемнітетом судді та дисциплінарною відповідальністю
Ще одна зона конфлікту – це відповідальність за зміст судового рішення.
У Висновку № 27 Консультативної ради європейських суддів закріплено, що незалежність суддів невіддільна від чітко визначених підстав і меж дисциплінарної відповідальності. Якщо суддівська відповідальність не є чітко та адекватно врегульованою – підривається незалежність суддів. Це відбувається за обставин, коли судді можуть зіткнутися з потенційно негативними наслідками для їхніх гарантій перебування на посаді та/або кар’єрних перспектив за незрозумілих обставин.
Згідно з міжнародними стандартами та статтею 126 Конституції України, суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку.
Юридичною мовою це називається функціональним імунітетом o індемнітетом (з лат. indemnitas – захист від шкоди). Цей інститут покликаний убезпечити суддю від ризику переслідування за ухвалення рішень, які можуть не відповідати очікуванням суспільства або спричиняти суспільний резонанс.
Відповідно до ч. 2 ст. 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (далі – Закон) скасування або зміна судового рішення не має наслідком дисциплінарну відповідальність судді, який брав участь у його ухваленні, крім випадків, коли скасоване або змінене рішення ухвалено внаслідок умисного порушення норм права чи неналежного ставлення до службових обов’язків.
Водночас, п. 4 ч. 1 ст. 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» дозволяє карати суддю, якщо в його рішенні допущено «умисне або внаслідок грубої недбалості» порушення прав людини і основоположних свобод або інше грубе порушення закону, що призвело до істотних негативних наслідків.
Тож де закінчується «суддівський розсуд» (право тлумачити закон) і починається «умисне порушення норм права чи неналежного ставлення до службових обов’язків»?
На практиці часто під виглядом оцінки «поведінки» судді ВРП фактично аналізує законність судового акту, а практика ВП ВС єдиного підходу не дотримується.
У справі № 990SCGC/6/25 (постанова ВП ВС від 15 травня 2025 року) суддя звільнив водія від відповідальності за п’яне водіння через «малозначність», не навівши жодних мотивів. ВРП та ВП ВС розцінили це як умисне грубе порушення закону, адже суддя вдався до підміни понять і фактично саботував розгляд справ про адміністративні правопорушення.
Суд зазначив: «ВРП та її орган не обмежуються констатацією того, що суддя чинив неправильно, коли не навів мотивів застосування норми закону, якої не мав застосовувати, але деталізували, чому відомості, які суддя використав для рішення про звільнення від відповідальності за малозначністю, такими не є, і встановили, що суддя ОСОБА_1 вдався до підміни понять, бо замість кваліфікувати малозначність діяння через характер зовнішніх поведінкових дій суб`єкта правопорушення (учиненого діяння), почав наводити відомості про його особу та стверджувати, що малозначність обумовлена, зокрема, участю ОСОБА_2 у громадській організації, фактом догляду за ОСОБА_3 та здійсненням волонтерської діяльності».
Водночас показовим є підхід ВП ВС у Постанові від 13 червня 2024 року (справа №990scgc/2/24). У справі суддя допустив істотне порушення норм процесуального права щодо не наведення належних мотивів прийняття аргументів слідчого про арешт майна та відхилення доводів власника майна. Такі дії вчинені суддею внаслідок неналежного ставлення до виконання обов’язків слідчого судді (груба недбалість).
ВП ВС зазначила: «ВРП безпідставно ототожнила порушення суддею процесуальних норм під час ухвалення судового рішення з поведінкою, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя». У цьому контексті ВП ВС наголосила: «суддя може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності за цим пунктом лише за вчинення «етичного проступку», зокрема, під час виконання функцій судді зі здійснення правосуддя. У такому разі діяння судді повинні оцінюватися виключно через призму моральних та етичних принципів і якостей особи судді, який від імені України уповноважений владою здійснювати правосуддя, та не повинні пов’язуватись із застосуванням суддею норм матеріального та процесуального права під час ухвалення судових рішень».
(Не)дія презумпції невинуватості
ВП ВС неодноразово наголошувала, що дисциплінарний орган не встановлює вину у вчиненні кримінального правопорушення. Він оцінює поведінку судді на відповідність високим стандартам суддівської етики та авторитету правосуддя.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 11 лютого 2003 року у справі «Ringvold v. Norway» (заява № 34964/97) зазначав, що гарантована пунктом 2 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод презумпція невинуватості застосовується до процедури, яка за своєю суттю є кримінальною, і в межах якої суд робить висновок про вину особи саме у кримінально-правовому сенсі.
В зазначеній вище Постанові ВП ВС від 14 липня 2022 року (справа № 11-168сап21) Суд зазначив: «дисциплінарний орган не оцінює докази в розумінні кримінального процесу, а надає правову оцінку обставинам наявності в поведінці судді ознак дисциплінарного проступку».
Єдиний випадок, коли презумпція невинуватості працює – це пункт 15 частини 1 статті 106 Закону України «Про судоустрій та статус суддів»: визнання судді винним у вчиненні корупційного правопорушення або правопорушення, пов’язаного з корупцією, у випадках, установлених законом. Притягнути суддю до дисциплінарної відповідальності за цим пунктом можна виключно за наявності обвинувального вироку суду, який набрав законної сили.
Водночас, ВРП часто не чекає вироку. Замість п. 15 зазначається про «допущення суддею поведінки, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя» (п. 3) або «використання статусу судді з метою незаконного отримання ним або третіми особами матеріальних благ або іншої вигоди» (п. 11). І для цих пунктів вирок суду вже не потрібен, а достатньо «чітких та переконливих доказів».
Також варто звернути увагу, що рішення будь-яких органів, у тому числі вирок суду, не можуть бути визначальними для дисциплінарного органу. ВРП у рішенні №2726/0/15-18 від 28 серпня 2018 року наголосила, що: «рішення будь-яких органів не може бути обов’язковим для дисциплінарного органу, який вправі і водночас зобов’язаний самостійно визначити наявність у діях судді складу дисциплінарного проступку, надаючи самостійну оцінку обставинам справи». Відтак, дисциплінарне провадження має зберігати свою аналітичну складову.
Отже, забезпечення високого рівня суспільної довіри до судової влади є безумовним пріоритетом, однак воно не може досягатися ціною нехтування фундаментальними правами та процесуальними гарантіями.
Перетин кримінального та дисциплінарного процесів – це зона високої правової напруги. Нинішня трансформація судової практики в Україні демонструє тривожний парадокс. З одного боку, суспільство справедливо вимагає високих стандартів доброчесності. З іншого боку, інструменти дисциплінарної відповідальності дедалі частіше нагадують квазі-правосуддя з урізаними гарантіями захисту.
Істина в тому, що верховенство права вимагає непорушності балансу між підзвітністю судді перед суспільством та його захищеністю від неправомірного тиску.
Fuente: ЛІГА ЗАКОН.
