خصائص إعفاء الشخص من المسؤولية الجنائية بسبب انقضاء مدة التقادم: النظرية والتطبيق

Інститут звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності є одним із фундаментальних механізмів реалізації принципу гуманізму в кримінальному праві. Його сутність полягає у тому, що держава відмовляється від кримінального переслідування особи, якщо з моменту вчинення злочину минув визначений законом проміжок часу, протягом якого особа не вчинила нового злочину і не ухилялася від слідства чи суду, а обвинувальний акт не набрав законної сили.

Наявність строку давності забезпечує правову визначеність, а також попередження імовірних порушень прав у випадку, якби судам доводилося розглядати справи на основі доказів, що могли бути неповними за спливом часу.

Окрім того, встановлюючи строки давності, держава захищає особу, яка підозрюється в здійсненні кримінального правопорушення, від необмеженого в часі публічного переслідування, що не узгоджується з повагою до гідності та правом на особисту недоторканність. Наголошується, що навіть особа, яка вчинила кримінальне правопорушення, не повинна перебувати під тягарем постійного страху, очікуючи, що у будь-який момент, незалежно від кількості років, що минули з дня вчинення діяння, вона може бути притягнута до кримінальної відповідальності.

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності базується на презумпції втрати або істотного зменшення суспільної небезпеки як самого діяння, так і особи, яка його вчинила, внаслідок спливу значного проміжку часу.

Однак, практична реалізація положень статті 49 КК України породжує низку проблем, пов’язаних з обчисленням строків, трактуванням поняття «ухилення», розподілом судових витрат, дотримання презумпції невинуватості при закритті провадження з нереабілітуючих підстав тощо.

Загалом під строками давності у доктрині розуміють вказані у КК України строки з моменту вчинення кримінального правопорушення до набрання вироком законної сили, зі спливом яких особа, яка його вчинила, звільняється від кримінальної відповідальності. Після цього виключається кримінальне переслідування особи й застосування заходів примусу.

Варто зауважити, що з прийняттям КК України 2001 року відбулася трансформація поняття «давність притягнення до кримінальної відповідальності» у поняття «звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності».

Зміна підходів безпосередньо випливає з правової позиції Конституційного Суду України, викладеної у рішенні від 27 жовтня 1999 року. Суд зазначив, що кримінальна відповідальність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду, а початковим етапом притягнення до кримінальної відповідальності, як стадії кримінального переслідування, є пред’явлення обвинувачення (цей етап можна порівняти з повідомленням про підозру у чинному КПК). Таким чином, слід розуміти, що в статті 49 КК 2001 р. визначаються строки давності настання кримінальної відповідальності, а не притягнення до неї, як це було раніше.

Для застосування інституту давності необхідна сукупність трьох умов:

1) сплив встановлених статтею 49 КК України строків;

2) відсутність обставин, що порушують їх перебіг (вчинення нового злочину, ухилення від досудового розслідування або суду);

3) наявність згоди підозрюваного чи обвинуваченого на закриття кримінального провадження з цієї підстави (важливо підкреслити, що це право особи, а не обов’язок, оскільки звільнення за цією підставою не є реабілітуючим).

У зв’язку із цим, особливості застосування ст. 49 КК вимагають від органів досудового розслідування та суду встановлення специфічного кола обставин. В доктрині кримінального права виділяють так званий «спеціальний предмет доказування» у таких справах. До нього входять: факт спливу диференційованого строку давності; підтвердження невчинення особою нового злочину; відсутність факту ухилення від досудового розслідування або суду; наявність добровільної згоди особи на закриття провадження.

Законодавець диференціює строки давності залежно від тяжкості злочину та виду покарання.

Відповідно до ч. 1 ст. 49 КК України особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею кримінального правопорушення і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки:

1) два роки – у разі вчинення кримінального проступку, за який передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі;

2) три роки – у разі вчинення кримінального проступку, за який передбачено покарання у виді обмеження волі, чи у разі вчинення нетяжкого злочину, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років;

3) п’ять років – у разі вчинення нетяжкого злочину, крім випадку, передбаченого у пункті 2 цієї частини;

4) десять років – у разі вчинення тяжкого злочину;

5) п’ятнадцять років – у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

При цьому, строки давності залежать не від конкретного строку покарання, яке призначене особі, а від класифікації злочинів відповідно до ст. 12 КК України. Початком обчислення є день вчинення кримінального правопорушення, а кінцем – день набрання обвинувальним вироком законної сили. Будь-які процесуальні дії (повідомлення про підозру, складання обвинувального акта, судовий розгляд) не впливають на строки давності.

Важливим аспектом є правильна кваліфікація діяння. Якщо в ході досудового розслідування або судового розгляду дії особи перекваліфіковуються, наприклад, з тяжкого злочину на нетяжкий, строк давності може виявитися таким, що вже сплив, що є підставою для звільнення від відповідальності і закриття кримінального провадження.

Однією з найбільш дискусійних умов, що перешкоджає застосуванню давності, є ухилення особи.  Згідно з ч. 2 ст. 49 КК, у випадку ухилення особи від досудового розслідування або суду перебіг давності відновлюється з дня з’явлення особи із зізнанням або її затримання. Однак законодавча невизначеність поняття «ухилення» породжує наукові дискусії та розбіжності у практиці. Наукова спільнота та судова практика виробили два підходи до розуміння «ухилення».

Традиційний підхід наголошує на тому, що ухилятися може лише особа, яка має офіційний процесуальний статус підозрюваного або обвинуваченого і якій достеменно відомо про здійснення щодо неї кримінального провадження. Тобто, сама лише відсутність особи за місцем проживання, якщо їй не було повідомлено про підозру, не може вважатися ухиленням.

Через неконкретність відповідного законодавчого формулювання не виключається можливість іншого тлумачення, яке передбачає, що ухиленням можуть визнаватися будь-які умисні дії особи, спрямовані на уникнення відповідальності, навіть якщо офіційний статус підозрюваного ще не набуто, але особа усвідомлює факт вчинення кримінального правопорушення.

У цій дискусії крапку поставила практика Верховного Суду. У Постанові ККС ВС від 30.08.2021 № 638/15651/13 зазначено:

«Відповідно до усталеної судової практики під ухиленням від слідства або суду з погляду застосування ст. 49 КК слід розуміти будь-які умисні дії, вчинені певною особою з метою уникнути кримінальної відповідальності за вчинене кримінальне правопорушення, що змушує правоохоронні органи вживати заходів, спрямованих на розшук і затримання правопорушника (нез’явлення без поважних причин за викликом до слідчого або суду, недотримання умов запобіжного заходу, зміна документів, які посвідчують особу, зміна зовнішності, перехід на нелегальне становище, перебування в тайнику, імітація своєї смерті тощо). Зупинення перебігу строку давності можливе тільки щодо певної особи, обізнаної про те, що стосовно неї проводиться слідство. Під час з’ясування, які дії особи мають визнаватись юридично значущим (а не просто фактичним) ухиленням від слідства або суду, треба враховувати, крім усього іншого, кримінальний процесуальний статус особи, що вчинила злочин. Це має бути особа, яка в установленому порядку визнана підозрюваним або обвинуваченим та яка зобов’язана з’являтись до правозастосовних органів за викликом, перебувати в межах їх досяжності. Зазначена особа усвідомлює, що в неї вже виник юридичний обов’язок постати перед слідством або судом, однак вона ухиляється від виконання такого обов’язку». Зазначена позиція також викладена у постанові ВС України від 19 березня 2015 року у справі №5-1кс15, постанови ВС від 19 червня 2018 року у справі №659/234/16-к, 20 жовтня 2020 року у справі №204/4728/15-к, 08 листопада 2019 року у справі №372/2007/19, 30 травня 2019 року у справі №639/793/17, 03 липня2019 року у справі №551/403/16-к.

Також у постанові від 16 травня 2023 року у справі № 554/10716/19 Верховний Суд дійшов до висновку, що неявка обвинуваченого до суду через проходження служби в Збройних Силах України не може вважатися ухиленням від суду, оскільки це зумовлено об’єктивними причинами захисту держави. Така позиція підтверджує, що для констатації ухилення необхідний саме умисел на уникнення правосуддя, а не просто фізична відсутність особи.

Водночас існує проблема обчислення строків при ухиленні. У ч. 2 ст. 49 КК України зазначено, що у разі зупинення перебігу строку давності, перебіг давності відновлюється з дня з’явлення особи із зізнанням або її затримання, а з часу вчинення кримінального проступку – п’ять років. У цьому разі особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення кримінального правопорушення минуло п’ятнадцять років. Позиції щодо того, як правильно тлумачити цю норму різняться.

У постанові ВП ВС у справі № 735/1121/20 від 2 лютого 2023 року суд прийшов висновку, що у разі ухилення від досудового розслідування або суду особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності чи покарання за давністю після спливу диференційованого строку, передбаченого ч. 1 ст. 49 КК України, подовженого на період ухилення. Закінчення загальних строків, установлених ч. 2 цієї статті є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, коли цей строк спливає раніше за диференційований, подовжений на час ухилення.

Водночас, наявна окрема думка суддів ВП ВС у цій же справі, яка свідчить про те, що правозастосовна практика щодо цього питання залишається дискусійною та неоднозначною.  В окремій думці (спільній) суддів ВП ВС у справі №735/1121/20 зазначено наступне:

«Буквальний нормативний зміст ч. 2 ст. 49 КК зводиться до того, що встановлення факту ухилення від кримінального переслідування є обставиною, яка унеможливлює застосування диференційованих строків, визначених у ч. 1 ст. 49 КК. Адже попри поєднання у ч. 2 ст. 49 КК приписів про зупинення та відновлення перебігу давності в разі ухилення особи від заходів кримінально-правового характеру конструкція третього речення цієї частини вказує на позитивний обов’язок держави звільнити ухилянта від кримінальної відповідальності, коли з часу вчинення злочину мине 15 років, а проступку – 5 років (за умови, що давність застосовується до цих кримінальних правопорушень (частини 4, 5 ст. 49 КК), початок її перебігу не відтерміновано (ч. 6 ст. 49 КК) та особа не вчинила новий злочин відповідної тяжкості (ч. 3 ст. 49 КК)).

Законодавець чітко вказав, що в цьому разі особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення кримінально караного діяння минуть визначені саме у ч. 2 ст. 49 КК строки.

Убачається, що неоднозначне розуміння приписів ч. 2 ст. 49 КК викликане особливостями формулювання цієї норми законодавцем після зміни парадигми регулювання давності притягнення до кримінальної відповідальності з прийняттям цього Кодексу».

Це підкреслює, що корінь проблеми криється не стільки в судовому тлумаченні, скільки у недосконалості законодавчої техніки та особливостях формулювання норми, що виникли після зміни концепції регулювання строків давності у КК 2001 року.

Окрім правильного обчислення строків, ключовим у правозастосуванні є питання процесуальних наслідків застосування статті 49 КК України, зокрема в контексті дотримання презумпції невинуватості. Оскільки звільнення від відповідальності за давністю належить до нереабілітуючих підстав, на практиці виникає складна дилема: чи повинен суд у такому рішенні констатувати винуватість особи. Практика ВС залишається суперечливою.

У Постанові ККС ВС у справі № 730/67/16-к від 18 лютого 2025 року щодо процесуального значення згоди обвинуваченого суд наголосив:

«У результаті закриття кримінального провадження у зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК за ініціативою та згодою особи, яка притягується до кримінальної відповідальності, суд не може і не повинен констатувати факт вчинення цією особою кримінально-караного діяння. Адже кримінальний процесуальний закон зобов`язує суд розглянути клопотання сторони захисту про таке звільнення невідкладно. У разі розгляду такого клопотання без проведення повного судового розгляду суд не може констатувати винуватість або навпаки невинуватість особи у вчиненні інкримінованого діяння».

 Відтак, особа має право не визнавати вину, але погодитися на закриття провадження з метою уникнення тривалого судового процесу та кримінального покарання. Єдиною умовою є те, що особі має бути чітко роз’яснено суть підозри та нереабілітуючий характер такої підстави закриття. Якщо ж особа наполягає на своїй невинуватості й заперечує проти закриття, суд зобов’язаний провести повний розгляд. У разі доведення вини суд постановляє обвинувальний вирок, але звільняє особу від покарання на підставі ч. 5 ст. 74 КК.

وفي الوقت نفسه، ورد في قرار المحكمة العليا المؤرخ 22 مايو 2025 في القضية رقم 709/2049/17 ما يلي:

«لا تنص أحكام قانون الإجراءات الجنائية على أي قواعد إلزامية تُلزم المحكمة، عند النظر في طلب تطبيق المادة 49 من قانون العقوبات، بتحديد الملابسات الوقائعية للقضية، لأن النظر في مثل هذا الطلب بالإعفاء من المسؤولية الجنائية بسبب انقضاء مدة التقادم يمثل أولوية قصوى بالنسبة للمحكمة. وإذا قُدم طلب إغلاق الإجراءات الجنائية بسبب انقضاء مدة التقادم الخاصة بمحاسبة الشخص جنائياً أثناء النظر في موضوع الدعوى، سواء أثناء أو بعد مرحلة توضيح الملابسات والتحقق منها بالأدلة (المادة 363 من قانون الإجراءات الجنائية)، فإنه يجوز للمحكمة، بناءً على نتائج النظر في هذا الطلب، وبعد أن تثبت وجود أسباب لتطبيق أحكام المادة 49 من قانون العقوبات، أن تقرر في حكمها (ولكنها ليست ملزمة بذلك) إثبات ارتكاب المتهم للجريمة المنسوبة إليه والتي يعاقب عليها القانون، ووجود العناصر المكونة للجريمة في أفعاله".

وفي هذا السياق، يُعدّ أيضًا الاستنتاج الصادر عن الغرفة الجنائية العليا للمحكمة العليا بتاريخ 8 أكتوبر 2024 في القضية رقم 711/4218/15-ك أمرًا مهمًا:

«يتم إغلاق الدعوى الجنائية بموجب المادة 49 من قانون العقوبات» سبب غير مؤهل لإعادة التأهيل, ، حيث إنها لا يمكن تطبيقها إلا على الشخص الذي ارتكب جريمة جنائية. ومع ذلك، فقد صدر بحق هذا الشخص حكم بالبراءة، وأيدته محكمتا الاستئناف والنقض دون تغيير. أي أنه تم إثبات وجود ظروف تبرئته. وبناءً على ذلك، في أي ظرف من الظروف لا يجوز للمحكمة إلغاء الأحكام القضائية وإغلاق الدعوى الجنائية لأسباب لا تؤدي إلى إعادة التأهيل في الدعوى الجنائية التي صدر فيها حكم بالبراءة, ، أي »الظروف الثابتة التي تبرئ ساحة الشخص».

ومن الجوانب الأخرى المثيرة للجدل، والتي استلزمت توحيد الممارسات، مسألة تعويض تكاليف الاستعانة بالخبراء. وكان السؤال المطروح هو ما إذا كان يجب على الشخص الذي أُعفي من المسؤولية الجنائية لأسباب لا تؤدي إلى إعادة تأهيله أن يعوض تكاليف الخبرات التي طلبتها النيابة العامة.

يُعد موقف الغرفة الموحدة للجنة القوانين الجنائية التابعة للمحكمة العليا الصادر في 12 سبتمبر 2022 في القضية رقم 203/241/17 مهمًا. وقد أشارت المحكمة إلى ما يلي:

«إذا أُعفيت شخص ما من المسؤولية الجنائية بموجب المادة 49 من قانون العقوبات بسبب انقضاء مدة التقادم،, لا تُفرض على الشخص المصاريف الإجرائية التي تكبدتها هيئة التحقيق التمهيدي والمتعلقة بإجراء الإجراءات الجنائية، بما في ذلك مصاريف إجراء الفحص الفني, ، والتي أُغلق التحقيق الجنائي بشأنها على هذا الأساس، وتُحمل على حساب الدولة، باستثناء النفقات المتعلقة، على وجه الخصوص، باستدعاء خبير من جانب الدفاع».

وقد وردت استنتاجات مماثلة في قرارات الغرفة الجنائية العليا للمحكمة العليا المؤرخة 23 أبريل 2024 في القضية رقم 127/13987/16-ك، والقرار الصادر عن غرفة الجنايات العليا للمحكمة العليا بتاريخ 17 ديسمبر 2024 في القضية رقم 505/1346/21.

كما قامت الممارسة القضائية بتنظيم الجوانب الإجرائية لتطبيق المادة 49 من قانون العقوبات الأوكراني من قبل محكمة النقض في الحالات التي تكون فيها الأسباب ذات الصلة قد نشأت سابقًا، ولكن لم يتم تطبيقها من قبل محكمة الاستئناف.  وفي قرار هيئة التفسير التابعة للغرفة الجنائية في المحكمة العليا في القضية رقم 521/8873/18 المؤرخ 6 ديسمبر 2021، أشارت المحكمة إلى ما يلي:

«يُعفى الشخص من المسؤولية الجنائية بموجب المادة 49 من قانون العقوبات الأوكراني في محكمة النقض وفقًا للإجراءات المنصوص عليها في المادة 440 من قانون الإجراءات الجنائية الأوكراني، شريطة:

– بحلول يوم نظر محكمة الاستئناف في الدعوى الجنائية، أي قبل أن يصبح حكم محكمة الدرجة الأولى نافذًا قانونًا، تكون مدة التقادم الخاصة بمحاسبة ذلك الشخص جنائيًا على الجريمة المرتكبة قد انقضت؛;

– لم تقدم هذه الشخصية إلى محكمة الاستئناف التماسًا مناسبًا للإعفاء من المسؤولية الجنائية، ولم يقم محكمة الاستئناف، وفقاً لأحكام المادة 285 من قانون الإجراءات الجنائية الأوكراني، بإطلاع الشخص على وجود الأسباب المذكورة للإعفاء من المسؤولية الجنائية، ولم تستفسر عن رأيه بشأن موافقته أو عدم موافقته على هذا الإعفاء؛;

– »وقد وافقت هذه الشخصية، في ظل الظروف المذكورة، أمام محكمة النقض على إعفائها من المسؤولية الجنائية بموجب المادة 49 من قانون العقوبات الأوكراني، وذلك بسبب انقضاء مدة التقادم».

ومن الجدير بالذكر بشكل منفصل الآلية الإجرائية للطعن في رفض محكمة الدرجة الأولى تطبيق مدة التقادم. يضع قانون الإجراءات الجنائية الساري حالياً قيوداً معينة على الطعن في قرارات محكمة الدرجة الأولى، وهو ما يؤكده موقف المحكمة العليا بشأن استحالة تقديم طعن منفصل في قرارات رفض إنهاء الإجراءات الجنائية. وفي قرار غرفة الجنايات التابعة للمحكمة العليا المؤرخ 1 مايو 2025 في القضية رقم 570/2722/19، أوضحت المحكمة الإجراءات الواجب اتباعها في مثل هذه الحالة، مشددة على ضرورة تضمين الاعتراضات في الطعن المقدم ضد القرار النهائي:

«وفقًا للجزء الثاني من المادة 392 من قانون الإجراءات الجنائية، لا تخضع القرارات الصادرة خلال الإجراءات القضائية في محكمة الدرجة الأولى، قبل صدور الأحكام القضائية المنصوص عليها في الجزء الأول من هذه المادة، للاستئناف المنفصل، باستثناء الحالات المحددة في هذا القانون. ويمكن إدراج الاعتراضات على هذه القرارات في استئناف الحكم القضائي المنصوص عليه في الفقرة الأولى من هذه المادة. وبالتالي، فإن الطعن في القرار الذي رفض تلبية طلب إغلاق الدعوى الجنائية، الصادر خلال الإجراءات القضائية أمام محكمة الدرجة الأولى، غير منصوص عليه في الأحكام المذكورة من القانون».

 

وبالتالي، فإن الإعفاء من المسؤولية الجنائية بسبب انقضاء مدة التقادم هو مبدأ قانوني معقد، يمثل تسوية صعبة بين مبدأ حتمية العقوبة ومبادئ الإنسانية واليقين القانوني. وفي الوقت نفسه، لا يزال التطبيق العملي للمادة 49 من قانون العقوبات الأوكراني عرضة للضعف بسبب عدم كمال الصياغة القانونية وتضارب بعض الأحكام. ويشير الحجم الكبير والديناميكية التي تتسم بها الممارسات القضائية للمحكمة العليا إلى أن التشريع الوطني غير قادر حاليًا، بمفرده وبدون تفسير قضائي، على تسوية جميع الجوانب المثيرة للجدل. وهذا يشير إلى ضرورة تحسين آلية التقادم تشريعيًا لضمان وحدة الممارسة القضائية.

مصدر: دوري الأساطير.